План
Зобов'язальне право і зобов'язання
1.1 Поняття і підстави виникнення зобов'язань
1.2 Поняття та характеристика господарських договорів
1.3 Виконання зобов'язань
1.4 Способи забезпечення виконання зобов'язань
1.5 Відповідальність за порушення зобов'язань
Договори купівлі - продажу, укладені на майбутнє час
Сутність попереднього договору
Законодавче визначення
Наслідки неукладення договору
Література
Зобов'язальне право і зобов'язання
1.1 Поняття і підстави виникнення зобов'язань
Зобов'язальне право - це правовий інститут цивільного права, що регулює відносини, головним чином, у сфері майнового обороту. На відміну від права власності, яке визначає стан закріпленості майна у певних осіб, зобов'язальне право опосередковує процес руху майна.
Зобов'язальне право регулюється ЦК України та низкою законів. Зобов'язальне право включає в себе загальні положення про зобов'язання та окремі види зобов'язань. У загальних положеннях містяться норми, що регулюють загальні питання правового регулювання відносин майнового обороту (виникнення зобов'язань, виконання зобов'язань, забезпечення виконання зобов'язань та ін.) У частині окремих видів зобов'язань містяться норми, що відображають специфіку правового регулювання окремих видів зобов'язань. Велика частина цих зобов'язань виникає за бажанням самих учасників угод (купівля-продаж, поставка, підряд, оренда та ін.) Ці зобов'язання називаються договірними. Деякі види зобов'язань виникають мимо волі їх учасників, через настання фактів, передбачених у законі. Ці зобов'язання називаються недоговірних. Зобов'язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у ст.4 ЦК України.
Сторони у зобов'язанні іменуються боржник і кредитор. Зобов'язання - це відношення, в силу якого боржник зобов'язаний вчинити на користь кредитора певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Характерною особливістю зобов'язального правовідносини є визначеність його учасників, яких може бути кілька (як кредиторів, так і боржників), але вони завжди відомі. Зобов'язання бувають односторонніми і двосторонніми (багатосторонніми). Одностороннім є зобов'язання, в якому сторони мають тільки права або тільки обов'язки, а у двосторонньому - сторони мають і права і обов'язки.
Підставою виникнення зобов'язання є різні види договорів.
1.2 Поняття та характеристика господарських договорів
Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, тому що являє собою вид угоди (двосторонній або багатосторонній), заснованої на взаємній волевиявленні двох або більше осіб. Будь-який договір є угодою, але не кожна угода є договором. При цьому найважливішим вимогою є збіг волі сторін щодо прав і обов'язків, які виникають у них, причому воля повинна бути не тільки взаємною, а й узгодженої, тобто збігатися за обсягом та змістом.
Договір - це угода двох або більше осіб, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Договори поділяються на оплатне і безоплатні.
Оплатним вважається той договір, в якому дія однієї особи обов'язково вимагає відповідного майнового дії іншої особи.
У безоплатних договорах - дії однієї сторони не вимагають взаємного задоволення.
Залежно від моменту, з якого у сторін виникають права і обов'язки за договором, останні можуть бути консесуальними і реальними.
Консенсуальної - це договір, для укладання якого досить однієї угоди сторін.
Реальний - це договір, який вважається укладеним не з моменту угоди сторін, а з моменту вчинення певної дії з передачі майна. Наприклад, договір позики вважається укладеним, а, отже, позичальник стає зобов'язаним не з моменту, коли сторони домовилися про позику, а з моменту, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей.
Одностороннім є договір, в силу якого одна сторона має тільки права, а інша - тільки обов'язки.
Двостороннім називається договір, в якому обидві сторони пов'язані взаємними правами та обов'язками.
При цьому не слід плутати односторонню угоду з одностороннім договором. Односторонній правочин - результат волевиявлення однієї сторони (наприклад, заповіт). Односторонній договір виникає в результаті узгодженого волевиявлення двох сторін і тому завжди є двосторонньою угодою.
Значення договору полягає, перш за все, в тому, що він є підставою виникнення особливого виду цивільних правовідносин - зобов'язань.
Договірні відносини виникають на певній економічній основі, отже, вони тісно пов'язані з відносинами власності. Щодо свого майна власник вправі здійснювати будь-які дії, що не суперечать закону. У числі дій, за допомогою яких власники розпоряджаються своїм майном, найбільше значення мають договори.
Розвиток торгівлі, збут промислової і сільськогосподарської продукції, постачання підприємств та інших господарюючих суб'єктів необхідною сировиною, матеріалами та обладнанням, надання фізичним та юридичним особам різноманітних послуг у сфері обслуговування - у всьому цьому різноманітті господарського життя договір служить найважливішим засобом задоволення матеріальних і культурних потреб суб'єктів громадянського права.
Договір також є найважливішим регулятором фактичного поведінки, оскільки ним безпосередньо визначаються взаємні права та обов'язки сторін у цьому зобов'язальних правовідносинах. Договір є і найважливішим засобом, дисциплінуючим цивільний оборот, оскільки покладає відповідальність на сторони, які не виконують права та обов'язки, передбачені договором.
Вся сукупність умов, які визначають права і обов'язки сторін у зобов'язанні, яке виникає з договору, називається змістом договору.
У змісті договору прийнято розрізняти такі види умов:
суттєві;
звичайні;
випадкові.
Істотними визнаються ті умови, без яких даний вид договору не може вважатися укладеним. Тому істотні умови визначають обов'язковий зміст договору (наприклад, ціна в договорі купівлі-продажу).
До звичайних умов відносяться ті, які самі по собі передбачаються і, як правило, у договір не включаються тому, що передбачені в нормах цивільного права. Не включення звичайних умов у договір не впливає на його юридичну силу, тому що в цьому випадку застосовуються правила відповідної правової норми.
Випадковими умовами договору визнаються зазвичай ті, які частіше за все не передбачаються в договорах такого типу, але можуть бути включені до його змісту за угодою сторін.
Виходячи з економічних і юридичних ознак, система договорів може виглядати наступним чином:
1) договори, спрямовані на передачу права власності на річ або права оперативного управління річчю (наприклад, договори купівлі-продажу, поставки);
2) договори, які спрямовані на забезпечення надання іншій особі права користування майном (наприклад, договір оренди);
3) договори з надання послуг (наприклад, договори перевезення, доручення);
4) договори, пов'язані з передачею грошей (наприклад, договори позики, банківської позички);
5) договори про перерозподіл ризику, що виникає від випадкових причин (наприклад, договір страхування);
6) договори про спільні дії (договір про спільну діяльність).
1.3 Виконання зобов'язань
Виникнення зобов'язань обумовлено взаємними інтересами сторін. Виконання зобов'язань - це вчинення боржником дії (передача майна, виконання роботи, сплата грошей тощо) або припинення дії, якого вправі вимагати кредитор. Виконання зобов'язань підпорядковане ряду принципів, тобто встановленим законом основним положенням, яких необхідно дотримуватися в процесі виконання зобов'язань.
Принцип належного виконання зобов'язання означає, що зобов'язання вважається виконаним належним чином, якщо виконано точно відповідно до договору та закону. Дія зазначеного принципу спрямоване на те, щоб виконання кожного конкретного зобов'язання неодмінно призводило до досягнення тієї мети, заради якої воно було встановлене.
Принцип реального виконання є логічним продовженням принципу належного виконання і означає неприпустимість заміни того, що зобов'язаний зробити боржник, грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків і сплатою неустойки. Закон вимагає, щоб зобов'язання виконувалося в натурі - передавалося майно, виконувалися роботи, надавались послуги і т. д., з приводу яких особи вступили в. Боржник може бути звільнений від реального виконання внаслідок неможливості виконання - загибелі предмета виконання, визначеного індивідуальними ознаками, інших обставин, за які боржник відповідальності не несе.
Взаємна зацікавленість сторін у виконанні зобов'язання зумовили існування таких принципів, як принцип співпраці сторін і принцип економічності. Принцип співробітництва означає, що сторони повинні не лише сумлінно виконувати свої обов'язки, але надавати допомогу і створювати умови контрагенту для належного виконання зобов'язання. Співробітництво сторін починається зі стадії виникнення зобов'язання і закінчується його виконанням. Принцип економічності означає, що виконання зобов'язання повинно здійснюватися з найменшими витратами матеріалів, праці та ін
Норми зобов'язального права передбачають можливість укладання і таких договорів, за якими виконання провадиться не кредитору, а третій особі.
Під предметом виконання зобов'язання розуміють те, з приводу чого боржник зобов'язаний вчинити дію, виконуючи вимогу кредитора.
Під якістю виконання розуміють якість продукції, що поставляється за договором, якість виконаної роботи або послуги тощо, тобто якість предмета зобов'язання.
Під способом виконання зобов'язання слід розуміти порядок виконання, який визначається нормативними актами або передбачається сторонами у договорі.
Місце виконання може передбачатися договором або випливати із самого змісту зобов'язання.
Крім того, зобов'язання повинно бути виконано в строк, встановлений договором або законом. Днем виконання в цьому випадку вважається: при відвантаженні продукції іногородньому одержувачу - день здачі продукції органу транспорту або зв'язку для доставки її за призначенням; при здачі продукції на складі одержувача або постачальника - день складання приймально-здавального акту або отримання розписки за здану продукцію. Іноді сторони не встановлюють точного терміну виконання. Таке зобов'язання боржник зобов'язаний виконати на першу вимогу кредитора.
1.4 Способи забезпечення виконання зобов'язань
Під способами забезпечення виконання зобов'язань слід розуміти передбачені законом або договором спеціальні заходи, покликані додатково стимулювати боржника до належного виконання свого обов'язку за основним зобов'язанням, а у разі невиконання ним свого обов'язку - служити засобом задоволення інтересів кредитора.
До способів забезпечення виконання зобов'язань належать: неустойка, застава, завдаток, порука (гарантія). Кожен із названих способів забезпечення зобов'язань характеризується специфічними, властивими тільки йому характерними рисами.
Але є ряд спільних моментів: спільність цілей (надання кредитору певних гарантій задоволення його вимог); крім основного зобов'язання виникає нове, що є по відношенню до нього додатковим (які забезпечують). Будь-який з названих способів забезпечення виконання зобов'язань припиняється у разі припинення головного зобов'язання.
Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання.
Штраф - це неустойка, яка визначається у твердій грошовій сумі за кожне порушення по зобов'язанням.
Пеня - це неустойка, що обчислюється, як правило, у відсотковому відношенні до суми простроченого платежу за кожний день прострочення.
Закон України «Про заставу» розширив сферу застосування застави як способу забезпечення виконання зобов'язань. Застава - це спосіб забезпечення зобов'язання, в силу якого кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою вимоги отримати задоволення від вартості закладеного майна переважно перед іншими кредиторами. Закон встановлює певні вимоги до договору застави.
Завдатком визнається грошова сума, що видається однією з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні в підтвердження укладення договору і в забезпечення його виконання. Завдаток застосовується лише у відносинах між громадянами.
За договором поруки (гарантії) поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останнім свого зобов'язання в повному обсязі або в частині.
1.5 Відповідальність за порушення зобов'язань
Цивільно-правова відповідальність - це покладання на особу, відповідальну за невиконання або неналежне виконання зобов'язання або за порушення іншого, що охороняється законом права, несприятливих майнових наслідків, передбачених правовою нормою або договором. Порушення зобов'язання може бути або у вигляді невиконання зобов'язання, або у вигляді неналежного виконання. Підставами виникнення відповідальності є неправомірні дії боржника, пов'язані з невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.
В якості загальної форми відповідальності виступає обов'язок боржника відшкодувати збитки, викликані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Для залучення боржника до цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування шкоди необхідно, щоб порушення зобов'язання справді спричинило за собою настання у кредитора збитків.
Під збитками відповідно до закону розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані ним доходи, які кредитор одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником належним чином.
Для стягнення збитків кредитор повинен довести:
факт порушення зобов'язання;
наявність причинного зв'язку між допущеним порушенням і збитками;
розмір необхідних збитків.
У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання як міри відповідальності застосовується неустойка (штраф, пеня), яка може бути передбачена законом або договором.
2 Договори купівлі - продажу, укладені на майбутнє час
Сутність попереднього договору
При здійсненні підприємницької діяльності нерідкі випадки, коли укладення договору в даний час недоцільно, але в подальшому такий договір є актуальним і вигідний для суб'єктів підприємницької діяльності (СПД). Логічно, що кожна зі сторін хотіла б отримати гарантії укладення такої угоди в майбутньому.
Як правило, в такій ситуації сторони підписують «протокол про наміри», де обумовлюється, зокрема, дата укладення договору. Але висновок тільки «протоколу про наміри», на наш погляд, не може служити гарантією виконання зобов'язань. Такий документ не тягне для сторін, які її підписали, жодних юридичних, а головне - фінансових зобов'язань.
Саме для таких випадків у цивільному законодавстві передбачені норми, що допускають висновок СПД попередніх договорів.
Почнемо з прикладу. Так, СПД, які займаються перевезенням вантажів або будівництвом, необхідно домовитися про умови перевезення (будівництва) в майбутньому, причому сторони хочуть юридично закріпити свої домовленості. Але при цьому вони планують укласти відповідний договір, наприклад, не раніше ніж через 1 рік. На допомогу підприємцям приходить попередній договір. Що ж це таке?
Історія інституту попереднього договору налічує близько двох тисяч років. У римському праві він був розроблений настільки детально, що регулюють попередній договір норми згодом були практично повністю реціпіровани країнами континентальної правової системи.
Попередній договір не є різновидом якого-небудь типу цивільно-правових договорів і взагалі випадає з їх загальноприйнятої класифікації договорів. Ця класифікація традиційно будується на утриманні зобов'язань з відповідних договорів. А сутність і зміст правовідносини з попереднього договору якісно відрізняють його від всіх інших угод. Попередній договір - це особливий правовий феномен, інститут, опосередковує самостійний коло відносин щодо укладення в майбутньому основних договорів і потребує спеціального правового регулювання.
Попередній договір не спрямований безпосередньо на регулювання економічних (майнових) відносин між сторонами. Швидше, він регулює «організаційно-юридичні» відносини між ними.
За змістом попередній договір, безперечно, схожий з протоколом про наміри. Однак розмежування протоколу про наміри та попередніх договорів може проводитися і в змістовному аспекті. Якщо документ фіксує більш-менш визначені прагнення, побажання, плани сторін, але з його формулювань не слід намір сторін вважати себе юридично пов'язаними - перед нами, поза сумнівом, угоду про наміри. У цьому випадку відносини сторін регулюються нормами моралі, зокрема - ділової етики, але ніяк не цивільним правом. Протокол про наміри не встановлює певних цивільних прав та обов'язків і не передбачає заходи юридичної відповідальності на відміну від попереднього договору.
Необхідно відзначити, що інститут попереднього договору активно використовувався і вітчизняними правознавцями, як в теорії права, так і на практиці. Але, в той же час у вітчизняному законодавстві донедавна були відсутні чіткі норми, що регулюють даний тип угод. Так, втратив силу з 1 січня 2004 року, Цивільний кодекс УРСР не містив будь-які згадки про можливість укладення попередніх договорів.
Цю прогалину сьогодні заповнюють цілих два законодавчі акти. Мова йде про нові Цивільному і Господарському кодексах України. У засобах масової інформації, на різних заходах вже неодноразово піднімалося питання про невідповідність цих двох документів, про невиправдане дублювання ряду норм. Так і в нашому випадку. Інститут попереднього договору закріплений у статті 635 Цивільного кодексу (ГК), а також у статті 182 Господарського (ГК).
Законодавче визначення
Стаття 635. Попередній договір
1. Попередніми є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Законом можуть бути встановлені обмеження щодо строку (часу), в який може бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.
Істотні умови основного договору, не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.
2. Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.
3. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення
4. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.
ЦК визначає попередній договір як договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний в термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
ХК стверджує, що «за попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний термін, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором».
На перший погляд, вже в законодавчому визначенні попереднього договору ми зіштовхуємося із протиріччями двох кодексів. Однак необхідно відзначити, що стаття 635 ЦК допускає обмеження щодо терміну укладення основного договору: «Законом може бути встановлений обмеження щодо терміну, в який може бути укладений основний договір на підставі попереднього договору». Приклад застосування даної норми ми і бачимо у частині першій статті 182 ГК.
На жаль, узгодження положень про попередньому договорі цих законодавчих актів на цьому закінчується. Далі я зупинюся на умовах укладання попереднього договору і відповідальності за його порушення, в чому, на мій погляд, ЦК і ГК істотно відрізняються один від одного.
Обидва кодексу містять положення про те, що попередній договір повинен включати істотні умови основного договору. Класичним прикладом істотних умов договору є, наприклад, його предмет (стаття 638 ЦК). Так, у ЦК викладена норма про те, що істотні умови основного договору, не встановлені попереднім договором, узгоджуються в порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.
У той же час ХК каже, що «попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору». Дана норма частини 2 статті 182 ГК, на мою думку, є невдалою. Адже інтерес сторін, що вступають в попередню угоду, складається зазвичай в тому, щоб створити між собою правовий зв'язок не настільки міцну, як правовідносини з основного договору. Учасники попереднього договору не мають наміру заздалегідь пов'язувати себе усіма положеннями основного договору, їм необхідна свобода маневру, в тому числі - і у визначенні істотних умов основного договору в майбутньому. На жаль, норма ХК позбавляє попередній договір цієї гнучкості. У попередньому договорі достатньо було б визначити предмет основного договору, залишивши узгодження інших істотних умов на розсуд самих сторін.
Формально сьогоднішні вимоги такі: попередній договір повинен містити всі істотні умови, які в незмінному вигляді будуть перенесені в основний договір. При цьому слід врахувати, що якщо одна зі сторін при укладенні основного договору запропонує включити в нього нові умови, такі умови не можуть бути віднесені до істотних. Тобто за змістом частини 2 статті 182 ГК та частини 1 статті 635 ЦК, що відносять до суттєвих всі ті умови, щодо яких досягнуто згоди сторонами, істотні умови можуть бути узгоджені тільки у попередньому договорі. Укладення основного договору на нових умовах можливе лише за згодою обох сторін. Дане положення явно не може сприяти сторонам враховувати зміну ситуації в господарському обороті країни. Напевно, не варто зайвий раз говорити про те, що нинішній стан підприємницької діяльності на Україні далеко не стабільно ...
Однією з вимог до попереднім договором, встановлюються статтею 635 ЦК, є його форма. Форма попереднього договору повинна відповідати формі основного договору. У разі якщо форма основного договору не встановлена, попередній повинен бути укладений у письмовій формі. Іншими словами, попередній договір у письмовій формі може передувати основним договором як у письмовій формі, так і в усній, якщо такий договір належить до числа тих, які можуть укладатися в усній формі.
Наслідки неукладення договору
Особливу увагу слід приділити питанню застосування санкцій за відмову укласти основний договір, що випливає з попереднього.
Частина 2 статті 635 ЦК говорить: «Сторона, необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства».
Спробуємо визначити, які ж можуть бути збитки, викликані простроченням укладення основного договору. При будь-якому підході до аналізу ситуації всі можливі збитки пов'язані лише з майновими втратами від неукладення основного договору. Але якщо на момент визначення збитків основний договір ще не укладено, то він не може спричинити і будь-яких майнових наслідків!
Попередній договір не має ніякого юридичного значення з моменту укладення основного договору і, що більш важливо, не є необхідним елементом юридичного складу, що приводить до виникнення зобов'язання з основного договору. Застосування заходів цивільно-правової відповідальності не може мати місця стосовно вимоги, не заснованого на обязательственном відношенні. Тим не менш механізм певного впливу на бік, ухиляється від укладення основного договору, необхідний. Відповідь на це питання, з нашої точки зору, дає ХК, стаття 182 якого також містить норми про вплив на бік, ухиляється від укладення основного договору. Так, частина 3 статті 182 ГК говорить про те, що «у разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, інша сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку». Дане положення, безсумнівно, краще відповідної норми ЦК. Ось тільки яким з кодексів СПД, а також судді, будуть керуватися при виникненні на практиці конфліктних ситуацій? Деякі протиріччя між ЦК і ГК в питанні регулювання попередніх договорів ми знаходимо і в інших нормах. Так, частина 3 статті 635 ЦК закріплює положення про те, що зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку, встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення. У той же час ГК передбачає, що зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення терміну, коли сторони можуть укласти основний договір, одна із сторін не направить проект такого договору іншій стороні. У наявності явне протиріччя рівних за силою законодавчих актів, а також відсутність уніфікації термінологічних апаратів кодексів.
Звернемо увагу ще на одне положення. Так, частиною 4 статті 635 ЦК передбачено, що договір про наміри (протокол про наміри), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.
Як можна вирішити проблеми суперечності і уточнення норм ЦК і ГК щодо правового регулювання укладення попередніх договорів? Очевидно, тільки одним способом, а саме: ініціюванням суб'єктами законодавчої ініціативи відповідних поправок в ці законодавчі акти. Оскільки, наприклад, вимога нинішнього закону про те, що попередній договір повинен містити всі істотні умови основного договору, як вже зазначалося, знижує потенційні можливості попередніх угод.
Література
Дашков Л.П., Бризгалін А.П. Комерційний договір: від укладення до виконання. - М.: Маркетинг, 1995.
Дзера О.В. Розвиток Право власності громадян в Україні. - К.: Вентурі, 1996.
Луць В.В. Контракти в підпріємніцькій діяльності. - К.: Юрінком Інтер, 1999.
Луць В.В. Рядки Захисту цівільніх прав. - Львів, 1993.
Мусіяка В.Л. Авторські договори. - К., 1988.
Погрібній С.О. Володіння у цівільному праві. - Одеса, 2002
Цивільне право України / Ч. Н. Азімов, М. М. Сібільов, В. І. Борисова та ін. / За ред. Ч.Н. Азімова, С.М. Приступи, В.М. Ігнатенка. - Х.: Право, 2000.
Цивільне право України: Академічний курс: У 2-х частинах / За ред. Я. М. Шевченко. - К.: ІнЮре, 2003.
Цивільне право України: підручник. У 2-х книгах: / Боброва Д.В., Дзера О.В., Довгерт А.С. та ІншІ / Під ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002.
Цивільний кодекс України: Коментар. / За заг. ред. Є. О. Харитонова, О. М. Калітенко. - Харків, Одіссей, 2003.